Кажуть, що сам по собі потенціал, без прикладених для його реалізації зусиль, нічого не коштує. Те ж саме можна сказати і про будь-яку, навіть геніальну, ідею. Якщо вона не втілена на практиці – яка тоді з неї користь? Не романтично, але тільки при поєднанні високих матерій з практичним, а інколи навіть цинічним, можна отримати щось корисне і потрібне.
Навчання – з області високих матерій. Не раз і не два нам говорили, що оцінки – другорядна справа, головне ж, відомо що, - знання! Зайдіть в якусь організацію, попросіться на роботу, тільки не забудьте сказати, що у вас немає диплома, але повно знань. От тоді і побачимо, що головне. А головне – це диплом! Це штука, яка красномовно каже, що ти п’ять років провів в університеті, а не в армії.
Такі думки не могли не забиватися в голову перед моментом, коли ти одягнеш мантію, зайдеш в актову залу, прослухаєш урочисті речі, піднімешся на сцену і, власне, візьмеш в руки диплом! П’ять років пройшло! Не хочеться збиватися на пафос, але не так давно ми з друзями слухали інші урочисті речі. У нас був інший декан, у нас, врешті-решт, був інший факультет! З тієї, першої промови, я пам’ятаю лише одне побажання: закінчити університет таким же самим складом, яким ми в нього і вступили. Це утопічне побажання було прирече на невдачу, але певний стимул воно давало.
Взагалі, цікаво зараз прокрутити калейдоскоп моментів нашого перебування в університеті. А також прослідкувати еволюцію взаємовідносин. Мінялися ми, але разом з тим мінявся й факультет. Кожен з нас, поступаючи сюди, керувався певними мотивами. Хтось довірився гаданню на кавовій гущі, хтось старався потрапити пальцем в небо, а хтось ретельно підбирав спеціальність до душі. Моя ж історія була доволі смішною. При розгляданні бланку з назвами факультетів і спеціальностей, я зупинився на тому, де прохідний бал був найвищим. Красиві фрази можуть затуманити голову, але конкретні цифри рідко брешуть! Ну що могла сказати нам абревіатура ТЦ (саме так тоді називався наш факультет) і тим більше фраза «біотехнологія біологічно активних речовин»? Тоді – нічого, але зараз я абсолютно задоволений своїм вибором. Зараз ми можемо гордитися тим, що наші, фактично, колеги, врятували мільйони людей з допомогою біотехнологічних вакцин, 
ми одні з небагатьох, хто розуміюче посміхається і навіть крутить пальцем біля виска, коли бачить нелогічний надпис «без ГМО» на пляшці з мінеральною водою або упаковці кухонної солі; ми можемо подарувати світу фіолетову троянду і пульт для керування літаком, сплетений з нейронів щура, ми знаходимося на самому вістрі передових технологій, ми перевертаємо уявлення про світ і про його будову!
Але на першому курсі було далеко до таких думок. Я пам’ятаю, як ми ходили готуватися до інформатики в комп’ютерні класи, де не було інтернету. А зараз у нашого факультету є свій сайт! Який ще факультет може таким похвалитись? Ніякий!
А ще у нас є фірмові футболки з надписом «БТЕК», є такі ж фірмові значки, частенько ми отримуємо фільм про життя на нашому факультеті, граємо у брейн-ринг, влаштовуємо концерти, дивимося їх, їздимо на олімпіади, у відрядження, беремо участь у конференціях, займаємося науковою роботою, виграємо спортивні нагороди, ходимо на руках, гуляємо ледве не всім факультетом. Ми вміємо не тільки вчитися – ми вміємо гордитися своїм факультетом і вміємо поєднувати приємне з корисним! І, кажу абсолютно чесно, вчитися на БТЕЦі мені набагато приємніше, ніж на ТЦ. 
БТЕК в мініатюрі відтворює біотехнологію – він так само знаходиться на вістрі життя нашого університету. І саме тому я, як і багато інших п’ятикурсників, закінчую навчання з подвійним набором почуттів. З однієї сторони ми радіємо, адже прийшов кінець нервовим здачам дипломів і, взагалі, навчанню – ми можемо рухатись далі. Але з іншої, - безпощадна ностальгія починає душити вже зараз, а наскільки сильними стануть її обійми через декілька днів, тижнів, місяців, років?
Коли після захисту диплому у мене поцікавились чи не почуваюсь я часом найщасливішою людиною на землі, скинувши з душі такий тяжкий тягар, як навчання, я без роздумів відповів, що повчився ще б парочку років. Дуже часто тут було цікаво і майже завжди – весело.
І тому, перед врученням диплому я вимушений змінити думку: цей шматок пластику далеко не найважливіше з того, що ми могли винести звідси!
Яцук Дмитро, магістр з біотехнології
