Життя студента постійне. Постійне в тому, щоб чергувати одна за одною неординарні події. Завжди в сірому ряді пар, сесій, екзаменів, викладачів знаходиться щось яскраве, що дозволяє розслабитись і урізноманітнити побут. Яскраві плями можуть бути різної величини і кольору: для когось це читання книг, у когось походи по клубах, а для декого піти поганяти з друзями м’яча – найкращий відпочинок.
Так сталося, що вікна моєї кімнати виходили прямо на стадіон. Ну, як стадіон? Просто шмат землі, оточеної загорожею. Сітка на багатьох секціях повигиналась неприродними хвильками, порвалась, повиламувалася. Газон на нашому майданчику твердий, весною там навіть намагаються пробиватися травинки, але їх втоптують, змітають з лиця землі перші ж відвідувачі. Яка розмітка на нашому стадіоні? Жартуєте, звичайно ж, ніякої! Перед кожним матчем ми домовляємось, що будемо вважати воротами: ту секцію з сіткою, що правіше, чи ту, що лівіше.
Кутових у нас не було, як класу. Якщо м’яч виходить «на кутовий», то в гру його вводить голкіпер. Ви резонно зауважите: «Так можна в спекотні моменти перед штрафною розряджати ситуацію тим, що вибивати круглого спеціально в сітку «на кутовий», м’яч все-одно дістанеться голкіперу». Звичайно, можна. Але я б не радив. Це не по нашим принципам фейр-плей. Ви можете спробувати, але не забудьте після цього глянути в очі комусь із суперників – перехочеться, гарантую.
На наш стадіон нависає гілля дерев, і якщо від верби м’яч просто зрикошетить і полетить далі, то потрапивши на акацію, він може запросто вернутися з шипом всередині. Так ми загубили два м’ячі, два славних м’ячі! На такому полі підневільно намагатимешся притискати круглого до землі під час удару. Чому? Вдариш трохи сильніше і м’яч полетить далеко-далеко. А приносити його має той, хто вдарив. Це ще одне неписане правило.
За одними воротами неподалеку стоїть будинок, біля якого паркуються машини. Кому-кому, а їм попадало часто. В цьому будиночку, подейкують, знаходиться відділення міліції. Може й правда, люди в формі частенько виходять з дверей під’їзду і тоді футболісти били дуже легенько і несміливо. Кому ж охота влучити в машину перед самим носом у міліціонера? За другими воротами – широкий простір і, якщо вчасно не перелізти через огорожу і не побігти стрімголов за м’ячем, є ризик, що він викотиться на шестиполосний проспект Науки.
Вболівальників у нас вистачало, особливо коли є багато бажаючих пограти. Ділимось на чотири (буває і більше) команди: дві грає, а всі інші тим часом вболівають. Але це ще не всі фанати. З вікон гуртожитку поле також видно, так що частенько на балкон виходять дівчата і від нічого робити спостерігають за нашим дир-диром. Буває й таке, що якась помахає ручкою і тоді не знати звідки брався новий заряд енергії і суперник може постраждати від безстрашних підкатів.
Так як з вікон гуртожитку видно стадіон, так і зі стадіону видно ці вікна. З цією особливістю пов’язана одна пікантна деталь. Справа в тому, що на другому поверсі у нас розміщений жіночий душ. Частенько ввечері, коли на дворі вже темно, а з вікон ллється світло, можна спостерігати цікаву картину. Футболісти команд, забувши про гру, зупиняються посеред поля і затуманеним поглядом шукають щось у вікнах гуртожитку. Якщо пауза затягується надовго, то до цієї зграйки спостерігачів встигають підбігти і воротарі, і команди, які очікують своєї черги. А головне, що з душу це збіговисько видно прекрасно. Хотів сфотографувати цю картину в вікнах, але боюсь бану за цензуру, вірніше, за нецензуру.
Одного разу було багато бажаючих пограти. Поділилися ми на чотири команди і тут постало питання: «як будемо засікати час?» Ви не знали, що ми граємо на час? Тепер знаєте! На гру дається сім хвилин. Вона може закінчитися передчасно, якщо котрась із команд заб’є два голи. Просто таки необхідною деталлю в цій справі є годинник. Так, саме годинник. Коли його немає, то приходиться викручуватися. Рахувати до 420-ти, наприклад. От одного разу виявилося, що ніхто не має годинника. Ми вже і так і по-іншому! І тут один кадр подає геніальну ідею: «О, пацани, давайте я подзвоню своєму однокімнатнику, хай скине нам через вікно часи». Німа пауза, всі водночас переглянулися і хтось із іронією, та якою там іронією, з величезним сарказмом: «Дружище, а в тебе часом на телефоні годинника немає?» І хвиля сміху накрила всіх!
Оскільки в нашому гуртожитку живе три факультети, то нерідко траплялись «міжусобні» матчі. От там справжні бої і справжня перевірка! І хоч після закінчення поєдинку ми кажемо один одному: «Дякую за гру», всі знають, що одне необережне слово, одна іскра між нами і буде не до ввічливих слів.
Якщо ви думаєте, що ми тупо ганяли м’яч – ви помиляєтесь. Перед грою ми збиралися у кружок і починалась передматчева настанова. Тільки тут вже без тренерів – всі рівні. «Хтось завжди має залишатися в захисті», «Тільки не закидайте тупо, давайте через пас, через стіночки», «Тотально граємо, тотально, хто ближче до воріт – той і атакує, хто залишається ззаду – підпиратиме атаку».
Цікаво в нас вибирали воротаря. Коли команди вже поділені, хтось найспритніший кричить на все горло: «Я останній на воротах!!!». І тут починається! Всі одночасно починають галасувати, що мовляв я там, передостанній чи третій. Дуже часто виходять цікаві потасовки, коли грали п’ятеро і хтось один кричить, що він буде четвертим, а хтось, що хоче стояти передостаннім. Ті ж яйця, тільки в профіль, і суперечки після цього бувають ще ті. В решті-решт залишається хтось останній. Зрозумівши свою поразку, той останній з невимовною гордістю і стальними нотками в голосі каже: «Я перший!» Правда довго тішитися йому не доведеться, у нас голкіпер мінявся після забитого гола в будь-які ворота.
Взимку у нас починалась справжня, наркоманська, ломка. Я дивився на стадіон кожного дня, дивився з вікон кімнати, з вікон кухні. Він покритий кригою, засипаний снігом. Він відпочиває в гордій самотності. Інколи, коли я вдивлявся в засипані снігом сітки і замуровану льодом землю дуже довго, мені здавалось, що і стадіон за нами сумує. Закутавшись в горду самотність він так само очікує весни. І хоча потім він буде бурчати, мовляв, витоптують тут йому траву, пилюку піднімають – без нас він також не може. Тільки ми будемо змінювати один одного, а він завжди залишатиметься, крадькома по вечорам підглядаючи у вікна гуртожитку…
Одного разу ми не витримали і пішли пограти зимою. Лід був надзвичайно твердий, але не дуже слизький. Можна грати. Після півгодини гри я смачно заїхав коліном по ось цьому самому твердому льоду. Встав не відразу, але дуже швидко лежати стало холодно. Піднявся, гра відновилася. Але не надовго. Через кілька хвилин спортивні штани стали неприємно липнути до коліна – крові було багато! І що найсмішніше – штанам хоч би щось сталося…
Взагалі травми для нас – болюча тема. І не тільки в переносному значенні цього слова. Тут вже як впадеш, то впадеш. Наприклад, в мене зараз болить коліно (бо я блокував удар суперника і зустрівся з його ногою), ще заживає рука (закосили, а я на руки впав і проїхався трохи по газону) і трохи подерті пальці. Часто грали в дощ, а від цього поле відразу стає неймовірно слизьким, що не додає безпеки нашій грі. Майже після кожного матчу, знесилений і побитий, пітний і брудний я зарікаюсь не грати хоча б тиждень. Але коли наступного дня чую запитання: «Ну що, пограємо сьогодні?», відразу випалював: «Звичайно!!!». І ми таки грали, і я знову приходив побитий і знесилений.
Наша забава не була схожа ні на Прем’єр Лігу, ні на Прімеру. Тут не було сталого календаря і не було аншлагів на трибунах (може, через те, що і трибун немає), для запасних тут не придумали лавочок, тому що грають всі. Стадіон не відблискував смарагдами, навпаки, після годинки гри там стільки пилюки, що хмари її можна фізично побачити. У нас не було хлопчиків, які приносять м’яч, ми самі не гірші тих хлопчиків. Але в нас не було ще дечого. Наприклад, арбітрів, які можуть підсудити чи прийняти взятку, немає картинних падінь і безглуздих у своїй жорстокості фолів, немає нудної гри на нуль-нуль. І є в нас багато свого, неперевершеного і неповторного. Тут є місце для чудес і виграти міг кожен у кожного, інтрига в нас аж ніяк не одноока. У нас була справжня боротьба! І найкраще те, що боролись ми не за гроші і не за славу, а просто тому, що хотіли виграти, просто тому, що не хотіли стати гіршими за інших. Повірте, емоцій на нашому маленькому майданчику було не менше ніж на «Сантьяго Бернабеу» чи «Сан Сіро», але вони, ці емоції, наші. Не десятків тисяч фанатів і не мільйонів вболівальників, а НАШІ, і ми не віддамо їх нікому!
